Регіони значно відрізняються можливостями в залученні
інвестицій. Так, іноземні інвестори надають перевагу регіонам
урбанізованим, з розвинутою інфраструктурою, з наявністю
кваліфікованих трудових ресурсів. У 2005 році основна частина
прямих іноземних інвестицій припадала на м. Київ (22,1 відсотка)
та Дніпропетровську область (10,5 відсотка), у той час як питома
вага кожного другого регіону (Вінницька, Волинська, Житомирська,
Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська,
Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька і
Чернігівська області, м. Севастополь) не перевищує 1 відсотка
загального обсягу по країні.

Починаючи з 2001 року намітилася тенденція до зниження
диференціації регіонів за прямими іноземними інвестиціями у
розрахунку на одну особу. Так, у 2005 році різниця між
максимальними (м. Київ - 1371,6 долара США) та мінімальними
(Чернівецька область - 33,1 долара США) їх обсягами знизилась до
41,4 раза проти 51,5 раза в 2000 році. Без урахування м. Києва ця
різниця значно менша і становить 9,6 раза.

Освіта. За останні десять років спостерігається тенденція до
зменшення кількості з 21,4 тис. до 15,1 тис. дошкільних навчальних
закладів як у міській, так і у сільській місцевості, так само, як
і кількості дітей в них.

Спостерігається дисбаланс в охопленні дошкільною освітою
дітей, які проживають у містах і селах. Так, у Львівській та
Рівненській областях дошкільні заклади відвідують відповідно лише
9 та 10 відсотків дітей, що проживають у сільській місцевості.

Найбільшим структурним елементом системи освіти як за
кількістю закладів, так і за чисельністю учнів є середня освіта. У
2005/06 навчальному році нараховувалося 21,5 тис. загальноосвітніх
навчальних закладів, де навчалося 5,4 млн. учнів. Найбільше
загальноосвітніх навчальних закладів у Львівській, Донецькій,
Дніпропетровській, Хмельницькій та Вінницькій областях, найменше -
у Чернівецькій, Херсонській та Кіровоградській областях.

У світі рівень розвитку суспільства характеризується рівнем
розвитку інформатизації. На даний час забезпеченість
загальноосвітніх навчальних закладів I-III ступеня
навчально-комп'ютерними комплексами нового покоління становить
56 відсотків (міських - до 64 відсотків, сільських - до
45 відсотків). У м. Києві, Закарпатській та Рівненській областях
майже всі навчальні заклади обладнані сучасними
навчально-комп'ютерними комплексами.

В Україні на початок 2005 року припадав один комп'ютер на
34 учні. В інших країнах кількість комп'ютерів на 100 учнів
шкільного віку становить: Угорщина - шість; Латвія і Словенія -
п'ять, а у Франції - один комп'ютер на три учні. Отже, необхідно
орієнтуватися на показники країн Європейського Союзу.

До Інтернет у 2005 році підключено лише 17 відсотків
загальноосвітніх навчальних закладів I-III ступеня. Понад
1 млн. учнів (близько 20 відсотків) навчаються у школах, де немає
жодного сучасного комп'ютера. Найскладніша ситуація у Запорізькій,
Кіровоградській, Житомирській (64 відсотки), Херсонській (53),
Миколаївській (54 відсотки) областях, що негативно впливає на
забезпечення рівного доступу до високоякісної освіти, обмежує
впровадження в освітній процес електронних засобів навчального
призначення, створення єдиної освітньої інформаційної мережі.

У 2005 році в Україні функціонувало 1023 професійно-технічних
навчальних заклади, в тому числі 188 вищих професійних училищ та
центрів професійно-технічної освіти, 460 професійних ліцеїв.
Найбільше професійно-технічних навчальних закладів зосереджено в
областях Дніпропетровській (65), Донецькій (113), Луганській (74),
Львівській (55) та Харківській (53), найменше - у Волинській (19),
Закарпатській (20), Івано-Франківській (20) та Чернівецькій (14).

На початок 2005/06 навчального року у розрахунку на
10 тис. населення у вищих навчальних закладах I-II рівня
акредитації навчалося 108, III-IV рівня акредитації -
470 студентів.

В Україні функціонує 951 вищий навчальний заклад I-IV рівня
акредитації, де навчається 2,71 млн. студентів, у тому числі у
закладах I-II рівня акредитації - 0,51 млн., III-IV рівня
акредитації - 2,2 мільйона.

Найбільше зосереджено вищих навчальних закладів I-IV рівня
акредитації державної та комунальної форми власності в м. Києві
(116), Харківській (75), Донецькій (90), Дніпропетровській (57),
Львівській (61), Луганській (42) та Одеській (45) областях;
найменше - у Волинській (18), Рівненській, Миколаївській, Сумській
(по 17 закладів).

Залишається гострою ситуація з кадровим забезпеченням
навчальних закладів. Намітилася тенденція старіння
науково-педагогічних кадрів вищої освіти. У зв'язку з невирішенням
ряду соціальних питань, відсутністю належних умов праці існує
проблема відпливу педагогічних працівників з шкіл, особливо
сільських.

Наука. Україна традиційно вважається державою з вагомим
науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами,
розвинутою системою підготовки кадрів.

Індикатором забезпеченості науковими кадрами країн - членів
Європейського Союзу є кількість працівників, які займаються
дослідницькою діяльністю в загальній чисельності зайнятих в
економіці (у розрахунку на 1 тис. осіб). Найвищий рівень
концентрації спеціалістів з науковими ступенями у економічно
розвинутих регіонах, де зосереджена значна кількість наукових
установ та вищих навчальних закладів. Так, у 2004 році
дослідницькою діяльністю займалося в Україні 1505 установ, у тому
числі 384 - академічного профілю науки, 870 - галузевого, 168 -
вищої освіти і 83 - заводського профілю. Майже дві третини
загальної кількості наукових установ розташовано в економічно
розвинутих регіонах: 25,8 відсотка - у м. Києві, 15,5 - у
Харківській області, 7,2 - Дніпропетровській, 6 - Львівській,
5,5 - Донецькій, 4,9 відсотка - в Одеській області.

Ключовою проблемою, що потребує поетапного розв'язання, є
збільшення диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів,
низька конкурентоспроможність та інвестиційно-інноваційна
активність.

Різні темпи розвитку регіонів протягом 90-х років
підсилювалися кризовими проявами в економіці. Це в основному
спричинено дією механізму ринкової конкуренції, що призвело до
поділу регіонів за їх конкурентними перевагами, різним рівнем
адаптації до умов ринку регіонів з різною структурою економіки та
можливостями місцевої влади до проведення реформ на регіональному
рівні; послаблення ролі держави у спрямуванні та прискоренні
регіонального розвитку.

Поглиблення дисбалансу в економічно-соціальному розвитку на
регіональному та місцевому рівні істотно ускладнює реалізацію
єдиної політики у сфері соціально-економічних перетворень,
збільшує загрозу виникнення регіональних криз, дезінтеграції
національної економіки; перешкоджає формуванню загальнодержавного
ринку товарів і послуг; не дає змоги повною мірою використовувати
потенціал міжрегіонального та прикордонного співробітництва;
ускладнює розв'язання екологічних проблем.

Значна диспропорція у сфері економічного розвитку регіонів
спричинена проблемами, що впливають на конкурентоспроможність, -
незадовільний стан інфраструктури, низький рівень пристосування
робочої сили до ринкових умов, недостатня підтримка розвитку
підприємництва, відсутність інноваційної спроможності підприємств,
деградації навколишнього природного середовища та, як наслідок,
низька інвестиційна привабливість територій.

Зазначена ситуація склалася в основному через відсутність
ефективного механізму обмеження та послаблення впливу диспропорції
у сфері розвитку, ефективного стимулювання діяльності місцевих
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та
підприємців, пов'язаної з прискоренням розвитку регіонів на основі
більш повного використання природного, економічного, трудового,
наукового та іншого потенціалу.

Стабільний розвиток регіонів залежить від рівня
диверсифікації економічного потенціалу. Україна належить до
індустріально розвинутих держав світу, має один з найбільших в
Європі структурно розгалужених промислових комплексів.

Разом з тим найслабкішим місцем національної економіки є
структурна розбалансованість промислового комплексу. Його
деформованість, високий рівень енерго- та капіталоємності
виробництва успадковані від попередньої адміністративної системи.
За роки проведення реформ ситуація істотно погіршилася. Застаріла
і вузькоспеціалізована економічна база більшості регіонів не
відповідає сучасним вимогам ринкової економіки і не використовує
весь наявний потенціал регіонів.

Господарська діяльність деяких регіонів сьогодні базується на
одній - двох галузях, підприємства яких є сировинними або
виробляють проміжну та низькотехнологічну продукцію.

Знижується конкурентоспроможність окремих регіонів на
зовнішньому ринку: питома вага майже половини областей в
загальноукраїнському експорті не перевищує 1 відсотка.
Збільшується регіональна асиметрія за обсягами інвестицій в
основний капітал. Третя частина всіх прямих іноземних інвестицій
припадає на столицю України. У кожному другому регіоні частка
залучених іноземних інвестицій дорівнює або менша 1 відсотка
сукупного обсягу по Україні.

При недостатній платоспроможності внутрішнього ринку значний
вплив на соціально-економічну ситуацію, що склалася в регіонах і
державі в цілому, мають зовнішні фактори - залежність від
кон'юнктури відповідного сектору міжнародного ринку, нестабільне
постачання, відсутність динаміки цін на енергоносії та інші
фактори, що негативно впливають на ефективність діяльності
підприємств монофункціональних регіонів.

Необхідно переорієнтувати економіку регіонів на інноваційну
модель розвитку. Разом з тим науково-інтелектуальний потенціал
регіонів слабо інтегрований у виробничу і невиробничу сферу,
відсутній механізм впровадження дослідно-конструкторських розробок
у практичну діяльність окремих підприємств.

Основним стратегічним ресурсом і чинником економічного
зростання в регіонах є людський потенціал. Процес використання
людського потенціалу в регіонах уповільнюється через ситуацію, що
склалася на ринку праці, низький рівень якості надання соціальних
послуг та освіти, зменшення доходів та рівня особистого
споживання, поширення бідності тощо.

Потребує розв'язання проблема збереження і зміцнення
трудового потенціалу, що має велике значення для сталого
соціально-економічного розвитку України. Саме кількісні та якісні
параметри трудового потенціалу стають в умовах кризових явищ в
економіці та соціальних протиріч у суспільстві основним чинником
розвитку регіонів.

Природна база формування трудового потенціалу
характеризується демографічними особливостями його відновлення,
які виявилися в 60-х - 90-х роках минулого століття та вплинули на
зниження показника народжуваності і збільшення показника
смертності, скорочення тривалості життя і загальне старіння
населення. Зазначені тенденції впливають на кількісно-якісний
склад трудового потенціалу, продуктивність суспільної праці та її
стимули, кваліфікаційний і освітньо-культурний рівень населення,
вартість робочої сили і доходи населення. Економічні та соціальні
проблеми спричинили безробіття, поширення нелегальної трудової
діяльності, зниження національного інтелектуального та освітнього
потенціалу, значне розшарування населення за рівнем доходів.

Основною метою державної регіональної політики України на
сучасному етапі розвитку є створення умов, що дадуть змогу
регіонам повністю реалізувати наявний потенціал, зробити
максимальний внесок у національну економіку, здобути конкурентні
переваги на зовнішньому ринку.

З урахуванням наведеного державна регіональна політика
повинна бути спрямована насамперед на розв'язання таких проблем:

низька інвестиційна привабливість регіонів та інноваційна
активність в них;

нерозвинута виробнича та соціальна інфраструктура;

зростання регіональних диспропорцій у сфері
соціально-економічного розвитку регіонів;

слабкі міжрегіональні зв'язки;

нераціональне використання людського потенціалу.